Подружжя Василенків – мешканці одного з населених пунктів лівобережної Херсонщини. Прізвище та імена героїв змінені з міркувань безпеки. Василенки кажуть, завжди мали активну проукраїнську позицію, за що їх відверто не любили місцеві прихильники Росії. Під час революції Гідності Василенки їздили на майдан до Києва. Брали участь і в херсонських активностях. Не залишилися осторонь і в час повномасштабної війни та окупації. Про партизанську діяльність звичайної української родини дізнавалися журналісти Вгору.
Передавали дані до восьми разів на день
Окупаційні війська увірвалися до села, де жили Тетяна й Сергій Василенки, у перший же день повномасштабної війни. Тетяна якраз хворіла на ковід, температурила й почувалася геть розгубленою. Вона згадує: валізку з документами й речами зібрали завчасно, бо чули про можливе вторгнення. Але ані в перший, ані на другий день нікуди не поїхали. В селі, кажуть, було тихо, поблизу не стріляли. Як і більшість їхніх односельців, у час окупації виходили з дому хіба для поповнення запасів продуктів. Розуміли, може не бути світла, тож Сергій запасся ще й великою кількістю дизеля та бензину. Пізніше, коли дізналися, що й місто під владою окупантів, почали допомагати продуктами знайомим херсонцям.
“Коли Херсон окупували, ринок не працював, купити щось було не можливо. Ми передавали багато продуктів знайомим, коли хтось на легковушках туди їхав. То мішок картоплі, то м’ясо, молоко, рибу, – розповідає Тетяна.”
Живучи біля траси, вони щодня бачили російську військову техніку. І десь вже з третього дня Тетяна почала шукати, як передати інформацію для ЗСУ. Зв’язалася з трьома знайомими, яким, була переконана, може довіряти. З чоловіком відстежували, скільки і яких машин рухається трасою, Тетяна передавала дані своїм контактерам, а вони своєю чергою спрямовували інформацію далі – Збройним силам та СБУ. Щоб дані були максимально точними, жінка моніторила в інтернеті різновиди бойових машин, а що не могла розпізнати, замальовувала.
Майже через місяць від початку окупації трасою почала їздити велика колона військової техніки. В ній зазвичай було від 5 до 10 бензовозів, пару камазів із довгими ракетами, снарядами, декілька камазів довгомірів зі снарядами в ящиках і бронетранспортери з автоматниками. Іноді Тетяна нараховувала до 25 машин.
Ця колона йшла завжди за розкладом – до обіду, а після обіду поверталася порожньою. Вони з чоловіком не втрималися і якось рушили слідом, щоб дізнатися, куди прямують машини. Трималися на відстані та вистежили: колона доходила до Антонівського мосту, але не зі сторони Олешок, а з боку Антонівки. За мостом машини роз’їжджалися в різних напрямках. Хтось напряму в бік Каховки, хтось до Чорнобаївки, хтось до Херсона. Усі координати вони передали через своїх “зв’язкових” ЗСУ. Тетяна розповідає:
“Ми за день могли надавати інформацію до восьми разів. Перерва була тільки після обшуку. Коли був обшук, ми затихали на 2-3 дні. Звичайно, рідні, знайомі хвилювалися. Ми не знали, як їх попередити, сказати, що з нами все добре. Вже після другого обшуку попередили: раптом що станеться, чекайте поки вийдемо на зв’язок.”
Пережити допити, катування й не зламатися
Перший обшук тривав близько 5 годин. Обшукували хату й подвір’я. Тетяну з чоловіком тим часом допитували в різних кімнатах. Вони здогадалися, що то була не звичайна перевірка. Вочевидь хтось з селян вказав окупантам на патріотично налаштовану родину.
Серед російських військових був офіцер, Тетяна подумала, що він з ФСБ, бо звичайні солдати поводилися по-іншому. Офіцер почав ретельно все перевіряти. Зазирав до кожної шухляди, кожної порожньої коробки, навіть розірвав гігієнічну прокладку, аби пересвідчитися, що в ній нічого немає. Потім взяв зошит Тетяни, де вона записувала щось по роботі, і побачив там виписану цитату якогось відомого полководця.
“Він відкриває цитату, називає повне ім’я цього полководця й каже: ви що цікавитеся трудами такого-то? Я кажу: Ні, просто цитата мені сподобалася, – згадує Тетяна й зізнається, добряче тоді перелякалася.”
Поки тривав допит, за нею спостерігав мовчазний чоловік у військовій формі, старший за віком, ніж інші, і кремезний. Тетяна здогадалася, він слідкує за її реакцією. І намагалася поводитися природно, не показувати хвилювання. Аж раптом, засунувши руку в кишеню покласти паспорт, який їй віддали, намацала папірець із переліком техніки, записаним напередодні. Вона витягла руку, щосили намагаючись нічим себе не виказати. Спостерігач не зводив з неї очей, а вона усміхалася, бо не знала, як ще приховати хвилювання.
Коли ж молодший офіцер запитав її, чи підуть вони з чоловіком на референдум, сказала, що не знає, але, скоріш за все, ні. Говорила принципово виключно українською. Тоді він запропонував їй виїжджати, мовляв, такі як вони тут небажані.
Обшук тривав до 12 години. А після допиту окупанти забрали чоловіка Тетяни в комендатуру, наказавши їй прийти по нього близько 14-15 години.
Вона згадує, що за пару годин очікування викурила пачку сигарет. А коли почула стукіт хвіртки й побачила чоловіка, розплакалася.
Ось що Сергій розповів про своє перебування в окупантів.
“Мені одягли мішок на голову, руки за спиною зв’язали скотчем, ноги зв’язали, штурхали ногами, били по всьому: по руках, ногах, усіх м’язах. Потім посадили на стілець, хтось зайшов і каже: це він. Тоді лили воду на спину, за вухо зачепили електродріт, засунули його в штани між сідниць і били струмом, поливали водою, знову били струмом.”
Під час катування Сергія питали, де телефон, бо знайдений кнопковий їх не влаштовував, вимагали назвати кураторів. Залякували, якщо він не заговорить, робитимуть те саме з його дружиною, коли вона по нього прийде. Сергій зрозумів: телефон, який використовувався для передачі інформації, окупанти не знайшли. І стояв на тому, що їх з дружиною обмовили заздрісники, що багато хто в селі їм заборгував і не хотів повертати гроші.
Поки він напівпритомний лежав на мокрій підлозі, його кати довго щось обговорювали та все ж вирішили відпустити. І Сергій буквально побіг додому, щоб випередити дружину. Того дня вони перерили всю хату, шукаючи прилади прослуховування, які могли залишити росіяни, і все, що могло б нашкодити в разі наступного обшуку.
Три обшуки, загибель сина, інфаркт
Василенки пережили три обшуки з допитами, не припиняючи збір і передавання інформації до вільної України. Їхня розвідницька чи то партизанська діяльність тривала з лютого до вересня. Вдруге й втретє окупанти допитували вже Тетяну. Жінка зрозуміла, що вона під підозрою, і наступного разу їй переляком не минеться. Тоді Сергій переправив її на правий берег до добрих знайомих, а сам залишився залагодити деякі справи по господарству. Тетяна залишалася в Херсоні аж до звільнення, адже з великою ймовірністю її могли затримати на першому ж блокпості. Незадовго до втечі окупантів із Херсона до дружини зміг приєднатися й Сергій.
Ще в окупації подружжя дізналося про загибель старшого сина – військовослужбовця ЗСУ. Лише через кілька місяців вони змогли знайти місце його поховання й попрощатися. Все пережите далося Сергію й Тетяні взнаки: він переніс інфаркт і складну операцію з шунтування, дружині теж довелося лікуватися. Згадуючи, через що довелося пройти в окупації, вони зізнаються, пережили важке розчарування й перестали довіряти людям. Бо, як виявилося, зрадники можуть бути і серед друзів, і навіть серед рідних людей.
Сьогодні Василенки живуть на Заході України, об’єднавшись зі своїм меншим сином. Нещодавно подружжя отримало подяку від Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, створеного при Міністерстві культури та інформаційної політики. 
Попри нелегкі роздуми, щодо того, як Україна повертатиме окуповані території, де є зрадники й прихильники Росії, вони мріють про справедливу перемогу і мирне життя без страху за завтрашній день для майбутніх поколінь.
Ганна Щидловська
А_Степовой
Джерело
Цю новину коментували post