Ігор Маскалевич
До Дня Незалежності України В.Путіну пообіцяли взяти Покровськ і/або Краматорськ. А якщо не взяти, то принаймні сильно до них наблизитися.
Ризик реалізації цього задуму не тільки в тім, що лінія фронту зсунеться не на нашу користь, а й у стратегічному значенні того самого Покровська для української промисловості, зокрема для металургії, яка без покровського коксівного вугілля довго не протягне, а знайти йому доступні альтернативи швидко не зможе.
Звичайно, завдання пройти три десятки кілометрів для колишньої другої армії Сонячної системи, яка обіцяла свого часу Київ за три дні, нині виглядає набагато менш здійсненним. Однак і його небезпеку недооцінювати не варто.
Хороший аргумент — травневий удар під Харковом, на який ми нібито чекали та все ж таки ледь не пропустили. Ситуацію довелося виправляти буквально на ходу, затикаючи діру, що утворилася, та послабляючи позиції на Донбасі.
І хоча рашисти нині уже загрузли на підступах до Курахового та біля висот Часового Яру, становище залишається дуже складним. Отже, ризики втратити Покровськ — високі.
Найгірше те, що втрати для нашої економіки неминучі, навіть якщо анонсований великий літній російський наступ не відбудеться, а триватиме в’язке закидання позицій ЗСУ тілами штурмовиків і потоком планувальних авіабомб і дронів. Просто разом із Покровськом ми втратимо ще й важливу ресурсну базу для металургів.
Війна — це насамперед ресурси, людські, фінансові.
Найбільша перемога України торік була на морі. Чорноморський флот Росії за фактом викинули з Криму, розблокувавши морські порти та відкривши шлях українській продукції на зовнішні ринки. Уже цього року, крім зерна, морем активно почали відвантажувати металопродукцію, у травні відправивши на експорт рекордні обсяги: напівфабрикатів 184 тис. тонн, плоского прокату 117 тис., труб 51 тис. тонн. Хто в темі, розуміє, що цифри смішні для нашого виробничого потенціалу, але, так, рекордні від початку повномасштабного вторгнення РФ. І наш потенціал у металургії для ворога теж не секрет.
От чому зараз росіяни заходять із іншого боку.
Кампанія ударів по енергосистемі України, крім мети максимально закошмарити населення (мети знелюдніти Харків і Київ «визволителі» навіть не приховують), має й завдання вибити остаточно промисловий потенціал України. Металургам, які довго навіть голови підвести не могли, дістанеться в першу чергу, — значення цієї галузі для ВПК пояснювати, думаю, не треба. І, так, знищення нашої енергосистеми — це пункт того самого ворожого плану.
По українській Курахівській ТЕС, яка розташована біля Авдіївки, безперервно б’ють уже кілька місяців — кількість завданих ракетних і авіаударів швидко наближається до сотні. Метою ставилося вибити одну з двох (разом зі Слов’янською) електростанцій, що залишилися на неокупованій частині Донбасу. Досягнути її з таким натиском — нескладне завдання…
Наступ на Покровськ стане продовженням цієї стратегії та найсильнішим ударом по українській металургії.
У районі міста розташовані останні шахти з коксівним вугіллям, що залишилися в країни. При їхньому виведенні з ладу на металургах Запоріжжя й Кривого Рогу, які й так знизили виплавку від початку вторгнення втричі, за фактом можна буде ставити хрест.
Економіка організації виробництва на своєму ресурсі та імпортному геть різна. Враховуючи супутні обтяжливі фактори, виробництво, що базується на імпортній сировині, стане просто нерентабельним.
Та й завезти необхідні для них мільйони тонн коксівного вугілля (або готового коксу) за фактом немає звідки. На зовнішньому ринку його за хоч якимись нормальними цінами просто немає.
Не кажучи вже про доставку в обстрілювані порти та подальше транспортування майже до лінії фронту. Те саме Запоріжжя — від «нуля» у півсотні кілометрів, та й Дніпро з Кривим Рогом не надто вже віддалені…
Виходить, що стратегічне значення Покровська — у квадраті, якщо не в кубі. Це не питання того, хто володіє українською металургією, чи подобається вам більше Лакшмі Міттал чи Віктор Пінчук, і чи справді Ахметов саме перед повномасштабним вторгнення купив покровські шахти. Це українські підприємства, наші робочі місця, наші податки, наша валютна виручка і наш метал.
Гроші — це кров війни, без них усе схлопнеться моментально. Можливості та бажання наших партнерів підтримувати Україну не безмежні, про що нас теж повідомляють цілком прямим текстом. Не кажучи вже про сотні тисяч людей, які живуть в індустріальній частині Донбасу.
Харківська область уже показала, що між благосними доповідями та презентаціями керівництву зразково-показових ділянок оборони та реальністю часто лежить прірва. На виході — багато гарних селфі та неукріплений за два роки Вовчанськ із горою так і не встановлених бетонних надовбнів на узбіччях навколишніх доріг.
Це не стало несподіванкою для противника, який веде активну авіарозвідку дронами, але чомусь виявилося сюрпризом для частини штабів у нас.
На Донбасі теж були різні епізоди, — не виявлена за вісім років авдіївська труба, якою до міста прорвалися орки, не дасть збрехати.
Повторювати цей досвід не варто. Надто вже дорого всі ці промахи коштують, і не тільки в грошах.
Цю новину коментували post